суми

дисоціація. 
це не зі мною. не тут. не зараз. 
я прокидаюся від знайомого звуку. ще не розплющуючи очі, вже знаю – це рсзв. 
не вперше. 
адреналін заповнює кров – пшшш, я у сумʼятті хапаюся за телефон і починаю писати текст про крим. трохи власних спогадів, трохи метафор, ще трохи згадок про морські хвилі і яскраве сонце.
дисоціація.
шум вулиці розрізають сирени швидких, мнс та поліції. я теж знаю, що це означає – поранені та вбиті. 
дописати текст, спочатку треба дописати. я тримаюся за нього, немов він важливий. так я можу не розсипатися і бути цілісною.
йду ставити каву. швидко редагую деталі, ніби додаю фарб. 
тепер – новини. влучання на проспекті шевченка. район, який вважався безпечним. поранені. кров. розбиті автівки.  
імʼя виринає у памʼяті. дихаю і пишу повідомлення подрузі, що мешкає за 500 метрів від прильоту - "Настю, ти як?"
поки чекаю на відповідь, рахую секунди, на щастя, вона відповідає майже миттєво. жива, житло не пошкоджене, була на роботі. 
дисоціація. не зі мною, не зараз. 
пригадую вчорашні радощі: смачне морозиво, футболка з бобом марлі, раптово придбана у секонді. вважатиму за гарний знак. я колись хотіла мати щось таке. ніби в іншому житті.
на вулиці одна жінка кричить іншій: "вже 121 квадратний кілометр окуповано! вже 121 кілометр!" 
і кожен окупований кілометр нашої області – це невимовний біль і жах. 
вони надто швидко наближаються. надто швидко. від цієї думки починає боліти голова. 
консиліум мешканців мого підʼїзду складається із пенсіонерів. вони сидять на лавочці у затінку, їхні обличчя стривожені. я чую лише уривки розмови: "краснопільська громада...а могрицю теж розносять... каби... білопілля – та там взагалі."
біль і жах.

 поки вони тримаються, тримаємося і ми. підтримуйте сили оборони.