we are hostile aliens, immune from dying

у цей двір влітку я приходила з кавою почілити, подумати, повисіти на турніку. він невеликий та затишний, схований серед багатоповерхівок. тут колись рахувала серпневі зорі, що падали й губилися у кронах дерев біля річки. тут росте берізка, яку так важко гарно сфотографувати, тут вдень тиняються граки, а увечері поважні дідусі вигулюють собачок.
це, власне, сусідній двір. звернути у арку – і ось ти вже тут.
найкумедніше, що збитий шахед падає дуже швидко.
коли він пролітає над головою у вечірній темряві з гулом, який ні з чим не порівняти, це лічені секунди. про ймовірну власну загибель не встигаєш подумати, і навіть відчути страх не встигаєш.
просто падаєш на колінки, на сніг, обличчям в землю. далі лунає вибух, навколо починають падати уламки, ти фіксуєш: "о, уламки, хоч би не зачепило". наступна думка: "хоч би в не будинок". озираєшся і розумієш, що приліт був у автостоянку, швидко підводишся і бачиш, як палають та вибухать автівки. секунда пронизливої тиші, чутно, як десь сиплеться розбите скло. оцінюєш відстань - приблизно 50 метрів. за кілька секунд зʼявляються мнс та поліція.
колись на колишньому місці роботи в студії я почепила на стінку листівочку, поцуплену у "челентано". там були цілі стенди з безкоштовними листівками з малюнками українських ілюстраторів. "9 лютого, день піцци", було написано на тій, що у мене, та зображення вусатого італійця з піццою. тепер, виявляється, це дата мого другого дня народження.

- знову гупає, - кажу я, повертаючись додому та знімаючи взуття у передпокої.
- так сильно, як учора ввечері? - схвильовано запитує мій чоловік.
- ще сильніше. я переходила дорогу разом з жіночкою, і як гепнуло, таке враження, ніби це приліт у центрі міста. ми з нею здригнулися, подивилися одна на одну й пішли далі у своїх справах.
знову б'ють по прикордонню. обстріли посилилися.
минув рік з дня загибелі жені маркарова.