we are hostile aliens, immune from dying

"я відчуваю себе у абсолютній безпеці", - каже багатій та авантюрист жа-жа корда у виконанні актора бенісіо дель торо, поки у фільмі його намагаються вбити. 
я єдина у всій глядацькій залі, кому ця фраза здається смішною. суміш абсурду та іронії – у естетичній, шпигунсько-трилерній обгортці: шоста авіакатастрофа та постійні замахи на життя, донька-спадкоємиця, що збирається стати черницею, і чорно-білі видіння про янголів. 
"я відчуваю себе у абсолютній безпеці" – фраза лунає з екрану рефреном. 
вона народжується там, де перебуває протагоніст – у центрі циклону. 
і там – спокійно. 
коли навколо вже закручуються смертоносні вихрі, коли серце стискається у відчаї, у центрі циклону спокійно.
виходячи із зали кінотеатру, зустрічаю знайому, вона каже: "я відчуваю себе у абсолютній безпеці, як і всі сумʼяни". тривожний, гіркий сміх.
ворог просувається, і всі ми відкриваємо новини тільки з одним бажанням і надією: побачити, що його зупинили. 
на знімку  – ленд-арт у миропіллі, колись. тепер – від цього села, як і від ленд-арту майже нічого не лишиться. 
я запитую у лікарки, як же тепер наш план лікування. вона знизує плечима: "можливо, доведеться виїхати, якщо буде так, як ось недавно". 
але не у кожного сумʼянина є родичі на заході, які зрадіють його появі із численними торбами. не у кожного є відкладені кошти, щоб зняти десь житло: "з вас сума оренди за місяць, плюс завдаток у такому ж розмірі... а, ще комунальні, ну це ви самі". не у кожного є робота...
чудова альтернатива – проживання у дитячому садочку, де тимчасово розміщують переселенців.  незабутній досвід: десятеро в одній кімнаті, спите на крихітних ліжечках, душу або ж ванної кімнати просто немає, свої речі можна покласти... ну, хіба що під ліжко. книжки та ноутбук, так. 
проте це житло – безкоштовне. звісно, краще, ніж сидіти під обстрілами. 
я розумію і тих, хто виїжджає, і тих, хто залишається. 
я розумію себе – якщо кудись їхати, це буде кроком у безодню. там, де немає на що спертися, де не підхопить чиясь дружелюбна рука. 
а власне, ми і так балансуємо на вістрі ножа — ось вже три роки.

підтримуйте сили оборони. поки тримаються вони, тримаємося і ми. 

над будинком у нічній темряві пролітають шахеди.
у нашому місті це відома прикмета - вочевидь, скоро перемовини.
пригадую березень 2022-го, якраз тоді, напередодні перемовин, почали літати винищувачі. вони кружляли над містом майже увесь день. їх можна було навіть розгледіти у сірих хмаринах.
а вночі почали падати бомби.
потім у закарпатті, після втечі через пів країни з міста в оточенні, за тиждень або два, помічник прокурора, здається, збирав свідчення про воєнні злочини. і він спитав мене: "а як ви зрозуміли, що це російські винищувачі?"
і ще - "на вас був камуфляжний одяг? або, можливо, схожий на військову форму?"
лише після мого істеричного сміху він сказав: "я розумію вашу реакцію, але маю це спитати". і додав: "я з харкова".
я не вірю, що мир настане зараз. як на мене, це надовго. буду надзвичайно рада помилитися.

у цей двір влітку я приходила з кавою почілити, подумати, повисіти на турніку. він невеликий та затишний, схований серед багатоповерхівок. тут колись рахувала серпневі зорі, що падали й губилися у кронах дерев біля річки. тут росте берізка, яку так важко гарно сфотографувати, тут вдень тиняються граки, а увечері поважні дідусі вигулюють собачок.
це, власне, сусідній двір. звернути у арку – і ось ти вже тут.
найкумедніше, що збитий шахед падає дуже швидко.
коли він пролітає над головою у вечірній темряві з гулом, який ні з чим не порівняти, це лічені секунди. про ймовірну власну загибель не встигаєш подумати, і навіть відчути страх не встигаєш.
просто падаєш на колінки, на сніг, обличчям в землю. далі лунає вибух, навколо починають падати уламки, ти фіксуєш: "о, уламки, хоч би не зачепило". наступна думка: "хоч би не в будинок". озираєшся і розумієш, що приліт був у автостоянку, швидко підводишся і бачиш, як палають та вибухать автівки. секунда пронизливої тиші, чутно, як десь сиплеться розбите скло. оцінюєш відстань - приблизно 50 метрів. за кілька секунд зʼявляються мнс та поліція.
колись на колишньому місці роботи в студії я почепила на стінку листівочку, поцуплену у "челентано". там були цілі стенди з безкоштовними листівками з малюнками українських ілюстраторів. "9 лютого, день піцци", було написано на тій, що у мене, та зображення вусатого італійця з піццою. тепер, виявляється, це дата мого другого дня народження.

– ви на тому боці навіть не уявляєте, як це – жити у окупації.

він написав мені ці слова після достатньо невимушеної бесіди про щось незначуще.
моє серце наче стиснула чиясь безжальна рука.
так, я абсолютно не маю жодного уявлення про таке життя. але щодня я прокидаюся з думками про нього та про інших наших людей, котрі там. котрі вимушені виживати. котрі переживають, що про них забули. котрі чекають на звільнення.
мені боляче від того, що я не знаю, як йому допомогти. у який спосіб? гроші? їжа? нереально.
все, що мені лишається - це слова, думки та відчуття. знімки, жарти, підтримка. направляти нескінченним струмком та не чекати вдячності. аби були живі. аби берегли себе.
колись, двадцять років тому, ця людина навчила мене подорожувати автостопом, і я ніколи не зможу забути, як він підтримував мою тремтячу руку, коли я вперше спробувала застопити автівку. хоча не сказати, що ми були близькі – скоріш, поряд з ним та у його оточенні я була ще більш самотньою.
колись було літо, каркаде, нічне море, палюче спекотне сонце, подорожі, і здавалося, так буде ще вічність. проте усе змінюється.
я не можу писати про війну, й не можу мовчати про неї. вона дійсно всюди. зачиняєш двері – вона проникне у найменшу шпаринку. затуляєш очі - вона відлунням вибухів та виттям сирен змушує їх розплющити. і кінця-краю цьому немає.