we are hostile aliens, immune from dying

недобра звичка – прокидатися на світанку від бабахів. близенько, але не схоже на приліт. перевіряю телефон, у поштовій скриньці — три нових листи, які зʼявилися вночі. я знаю, що це лише сповіщення.
проте відкриваю їх, читаю і  нарешті засинаю знову — без сновидінь, міцно і солодко, з посмішкою. відлуння гарматних залпів стишується.
вистачає сил на ранкову йогу, а потім збираюся та йду на вулицю. подвірʼя нашої багатоповерхівки безлюдне, ніби комендантська: ні матусь з дітьми, ні бабусь із собачками. прозорий червневий ранок, вмитий дощем.
на стихійному риночку вусатий чоловік із сивими скронями продає ромашки та гвоздики. питаю у нього:
— а як називаються ці? надзвичайно гарні.
суцвіття, схожі на сплеск блакитної фарби, із видовженими стеблами.
— дельфініум, — каже чоловік і дарує мені усмішку. — це я сам виростив.
— ніколи таких не бачила. можна гілочку?
— ось, беріть цю. це ж вам для радощів, правильно?
— саме так, — відповідаю.
— хай квіти вас радують!
 тримаю у долоні дельфініум, обережно, як справжнє диво. він пахне корицею. 
батьки зібрали величезні торбини і не знають, як доперти. знову і знову вмовляю їхати у фінляндію — волонтери заберуть, там сестра і їхні онуки, мої племінники, і відпочинок від звуків вибухів.
хоча зараз у місті неочікувано тихо. і ця тиша бентежить надто сильно.
розмови з батьками рухаються по колу:
— ми хочемо бути вдома!
— ви ж розумієте, що тут небезпечно, треба виїжджати.
— а ти?
— спочатку ви, вже говорили про це. 
— ми не хочемо у фінляндію! ми не доїдемо!
— тоді лишайтеся, можливо, є варіант зупинитися в одесі, я вже казала. 
— ти шо! там бомблять ще сильніше! ми не поїдемо! путін сказав, що він хоче захопити одесу!
тут я зриваюся на крик — і це, власне, крик відчаю, за який мені соромно, але у моменті просто втомлююся себе контролювати:
— далеко не факт, що його бажання стануть реальністю!
— він хоче захопити і суми! що буде з нашим житлом? а що, якщо він візьме суми? а якщо візьме харків? 
батьки так і кажуть - "візьме". 
— цього не станеться, але ви маєте виїхати.
ми всі просто дуже виснажені — в першу чергу від невизначеності.

підтримуйте сили оборони. ми тримаємося, поки тримаються вони. знаємо, якою ціною.




 

дисоціація. 
це не зі мною. не тут. не зараз. 
я прокидаюся від знайомого звуку. ще не розплющуючи очі, вже знаю – це рсзв. 
не вперше. 
адреналін заповнює кров – пшшш, я у сумʼятті хапаюся за телефон і починаю писати текст про крим. трохи власних спогадів, трохи метафор, ще трохи згадок про морські хвилі і яскраве сонце.
дисоціація.
шум вулиці розрізають сирени швидких, мнс та поліції. я теж знаю, що це означає – поранені та вбиті. 
дописати текст, спочатку треба дописати. я тримаюся за нього, немов він важливий. так я можу не розсипатися і бути цілісною.
йду ставити каву. швидко редагую деталі, ніби додаю фарб. 
тепер – новини. влучання на проспекті шевченка. район, який вважався безпечним. поранені. кров. розбиті автівки.  
імʼя виринає у памʼяті. дихаю і пишу повідомлення подрузі, що мешкає за 500 метрів від прильоту - "Настю, ти як?"
поки чекаю на відповідь, рахую секунди, на щастя, вона відповідає майже миттєво. жива, житло не пошкоджене, була на роботі. 
дисоціація. не зі мною, не зараз. 
пригадую вчорашні радощі: смачне морозиво, футболка з бобом марлі, раптово придбана у секонді. вважатиму за гарний знак. я колись хотіла мати щось таке. ніби в іншому житті.
на вулиці одна жінка кричить іншій: "вже 121 квадратний кілометр окуповано! вже 121 кілометр!" 
і кожен окупований кілометр нашої області – це невимовний біль і жах. 
вони надто швидко наближаються. надто швидко. від цієї думки починає боліти голова. 
консиліум мешканців мого підʼїзду складається із пенсіонерів. вони сидять на лавочці у затінку, їхні обличчя стривожені. я чую лише уривки розмови: "краснопільська громада...а могрицю теж розносять... каби... білопілля – та там взагалі."
біль і жах.

 поки вони тримаються, тримаємося і ми. підтримуйте сили оборони. 

не можу це бачити. не можу дивитися. не можу

я прийду туди, принесу квіти. потім. пізніше.

тут було все моє життя з 2008-го приблизно по 2013-й. тут працювала, зустрічалася з друзями. сюди приходила після вечірок на ночівлю зі своєю перепусткою, і охоронець завжди пускав і давав ключ.

тут було життя. знайомства. дивний дідусь, який мені читав свої вірші минулого року. ми вперше з ним перетнулися тут, а вже на харківській перестрілися біля світлофору і засміялися, що впізнали одне одного.

серце нашого міста.
хтось писав десь - це як монмартр для парижанина. уявіть, що ракета його зруйнувала. тоді вам стануть зрозумілими почуття сумʼян.

не можу. відволікаюся. завмираю. втікаю.

тут була ялинка кожні свята. у "нью-йорк" ми бігали обідати, влітку втикали на терасі, розморені спекою. якраз це перехрестя, над яким вибухнула ракета.

а ще конгрес-центр. не можу. просто завмираю

тепер тут смерть та руїни.



p.s.

ось вона, межа. завмираю. не вірю. відкриваю соцмережі.
не зараз. я не стягую, не вивожу, не осягаю. не-не-не.
не зараз. пізніше