we are hostile aliens, immune from dying

коли хворієш, навколо все наче тьмяніє. постійно хочеться спати або дивитися ромкоми.
цей період тиші, лихоманки, космічних сновидінь мені був дуже потрібен, бо останнім часом почувала себе геть погано.
«несплячі в сіетлі», якісь дивні аніме і мрії – ось те, що якось допомагає мені не зʼїхати з глузду остаточно.
весна прийде, весна вгамує.
я впорядковую хаос. сортую знімки, розбираю старі документи. міцне, крихке, антикрихке.
у тотальній невизначеності неможливо жити постійно. це виснаження. проте намагаюся робити все, що можу: повернутися до йоги, прогулянок, слідкувати за раціоном, нормалізувати режим, спиратися на себе.
повітря на вулиці пʼянить. я вдихаю на повні груди, і у голові паморочиться.
якщо доведеться тікати, я не буду обирати, що взяти з собою. я готова. у мене все зібране.
втікати я вмію краще за все, як у "станції одинадцять".

попри те, що ця зима намагається мене вбити (і я не драматизую), я досі жива.
ось тут, десь у проміжку між четвертою та пʼятою годиною ранку, вмикаю evolution ending від naked funk і вона занурює мене у дивні, темні води.
грув, у якому, ніби у трансі, я пригадую всі ті нескінченні вечірки - як і у тексті, що звучить, незнайомці, що роблять непередбачувані речі, химерні розмови, обійми. за це я люблю вечірки.
за усвідомлення важливого, коли фокус спрямований на розслаблення та задоволення.
між четвертою та пʼятою ранку мені не дуже подобається моє життя. але ця композиція дає змогу примиритися з цим. я не прошу ані заспокоєння, ані полегшення, але краще, що може трапитися, і що може владнати усі складнощі (у мені, першочергово) – це музика.
для мене так було завжди. і я завжди хотіла, щоб було саме так.
я рухаюся крізь тональність, голос, слова та мелодію.

He said, "It's like evolution ending
"The message I'm sending from this tongue in a mouth on a tear stained face has a place in your heart, in your Siamese psyche."
і я відчуваю це, наче послання з минулого до мене-теперішньої, і я-у-минулому дивлюся на все це, що несеться, відбувається, проживається, і хапаюся за голову.

I said, "I know. I was just thinking exactly the same thing."

зараз мені трохи смішно, бо тоді, коли я вперше почула цю композицію, вона мені не сподобалася.

пізніше, здригаючись від раптового вибуху під час прогулянки біля річки, чарівні -10 та повна відсутність людей навколо, я розумію, що це таки впливає на мій стан і варто музику в навушниках зробити трохи тихіше. просто щоб вчасно почути, якщо щось летить, і сховатися. ну або хоча впасти на землю.
я жартувала про це неодноразово: тут ти маєш бути готовим померти щосекунди. ха-ха.
не вистачає лише бару, де ви з друзями пʼєте, закохуєтеся, наче герої ремарка.
тут ми називаємо це war-life balance.
жодних висновків, evolution ending, but not tonight.

мені здавалося, ніби я бачила це прискорено, а потім сповільнено: маленька фігурка, що біжить, притискаючи рукою рану десь біля серця. з рани бризкають рожеві та фіолетові квіткові пелюстки. ось камера наближається, крупний план: шия з прикрасою у вигляді сріблястого скрипкового ключа. фігурка забігає у якесь подвір'я, пелюстки падають хвилями на бруківку, спирається на стіну будинку, сповзає, плаче у розпачі та знесиленні, ховаючи обличчя. звучить бен фрост - theory of machines.
щось таке трагічне й романтичне водночас.

травень був шаленим: київ та фестиваль "стрічка", бен фрост наживо, нічні вулиці столиці, найсмачніша кава та той самий салат в salateira, який я не змогла доїсти.
багато гарних світлин, багато вражень, іноді аж занадто. я раптом прокинулася, наче від довгого й безладного марення. почуття, музика, події, зустрічі, обійми, книжки – неймовірний, насичений потік щастя. вже не сподівалася, що таке буде у моєму житті.
у поїзді додому я несподівано зрозуміла, як міцно все трималося останні роки на моєму страху та униканні.

далі була група психологічної підтримки, де була і довіра, і сльози, і розпач, і шлях до себе, і біль. і щось змінилось у мені. я повернулася іншою.
поки що так, що буде далі – не знаю. хотілося б вціліти, фізично та психічно, та допомагати іншим у цьому.

вперше я бачила настільки яскраві зорі над містом.

під вибухи та постріли ми засіли у коридорі, я з ноутом на колінах, над дахом періодично пролітали "шахеди" з дуже набридливим різким звуком, я відправляла повідомлення подругам та сестрі, у яких повторювалося лише "головне, не переймайтесь". сестра відповідала: "подумайте, можливо, вже час виїжджати".

електрика зникла майже одразу, дуже хотілося спати, усередині був спокій, змішаний із люттю (який насичений коктейль), на губах ще відчувався присмак гіркого білого вина.
за дві години до повітряної атаки ми, огорнені вологим туманом, пили вино на березі річки й дивилися на відблиски світла ліхтарів на поверхні води.

у якийсь момент постріли трохи стихли, ми вийшли у під'їзд, визирнули у вікно, і я вирішила зробити фото, настільки дивовижною була ця темрява, глибока, оксамитова, всеосяжна. і зорі. і весняний тихий вітер.

внутрішньо я була готовою.
це її вибір, головне, щоб вона не шкодувала про ухвалене рішення.
я навчилася відпускати.
вона важлива і завжди була.
як і дистанція між нами, що ставала все більшою - незважаючи на спроби змінити це. незважаючи на зусилля бути ближчими.
я відчувала: закінчення було невідворотнім.
я думала: можливо, все гуд?
я думала: вона сприймає мене наче... тягар?
я думала: ого, здається... їй зі мною цікаво, лише коли я слухаю, а вона розповідає.
я відчувала: ух, це схоже на... полегшення? ну, коли вже знаєш, що події добігають кінця.
я знала: заради мене не ризикнуть нічим важливим. але справа не в ризику, звичайно, а у відчутті важливості.
мені не вистачало моєї любові. мені не вистачало себе – і її в цій дружбі.
вона не була про нас – а про соціальні ігри.
цій дружбі не вистачало щирості.
а я зовсім боялася бути собою.
я любила її. звичайно ж. її свобода і її вибір важливіші за нашу історію і наші (мої) почуття, і я приймаю це. я згодна.
тому зараз відчуваю смуток.
ми змінюємося, і змінюються люди, і змінюються стосунки.
закономірний процес, я закономірно сумую.
не утримувати тих, хто йде. вітати нове.



post scriptum
минуло 2 роки. мої почуття важливі. і завжди були. і справа не у тому, що переважає, а у гармонії.