hypnotized by the bright light

«увага, повітряна тривога триває, залишайтеся в безпечних місцях»: голос із гучномовця, підсилений динаміками, лунає вздовж проспекту. він турботливий і водночас схвильований. навряд чи можна назвати тролейбус безпечним місцем, однак ми, пасажири, лише звично перевіряємо сповіщення у телеграм-каналах. здається, безпілотники летять в інший бік.
точнісінько такий самий жовтий красень-тролейбус був суттєво пошкоджений вибуховою хвилею кілька тижнів тому на околиці. кажуть, після того як посипалося скло, бабуся, що перебувала у салоні, спитала переляканого водія: «то що, значить, далі ми не поїдемо?»
у цих словах — усе непросте життя мешканців міста-героя. воно триває – безжально суворе і відчайдушно сміливе, серед постійних вибухів, повітряних тривог, серед меланхолійної осені та прохолодних дощів.
загортатися у чорне пальто, збирати різнокольорові листочки, фотографувати – і знову опинятися біля того будинку, де океанічні хвилі заввишки з хмарочос уперше торкнулися моєї душі. звідки я, налякана силою музики та тих емоцій, що вона відкрила мені, втікала збирати зорі, які падали та губилися у кронах дерев. осяйні, ніжні іскри лагідно зігрівали долоні. я все ще відчуваю їхнє тепло, і хвилі не минули, просто відступили трохи далі, щоб повернутися.
осінь надто жорстока. я прощаюся з т., своїм товаришем, і торкаюся його тіла, і не вірю, що це він, що востаннє побачимося тут, на кладовищі. його обличчя мармурово-біле. усі розгублені, приголомшені, незнайома дівчина зі сльозами читає вголос його вірші. сіре небо, знову дощ. відтепер всі наші пригоди, т., памʼятатиму лише я.
осінь приносить втрати і рани, темряви стає дедалі більше. безпілотники падають на дахи та верхні поверхи і в нашому мікрорайоні, що так довго був наче під невидимим захистом. ворог – за вісімнадцять кілометрів, нагадує с. на зустрічі поціновувачів вінілу. кожному тут це відомо, але так хочеться забути.
хоча б на годину.

жоден текст не можу дописати до кінця.
подруга приїхала з латвії, я жартую, що вона привезла з собою ризьку погоду: прохолоду та дощі.
ми довго не бачилися, обережно знаходимо спільні теми, ще більш обережно торкаємося у розмові чогось глибшого. мені спокійно і добре поряд з нею, і я довіряю цьому відчуттю.
подруга шокована нічними атаками шахедів. але, здається, її сильно вразило, якими порожніми стали сумські вулиці. місто наче вимирає, хоча я про це намагаюся не замислюватися. ми купуємо у кавовому автоматі шоколад і чай, повільно йдемо до озера – мерзнути та дивитися на зорі.
"ще ніде не бачила такого неба, як тут", каже вона.
я проводжаю подругу додому, і зізнаюся, що планую переїхати. вона розуміє мене: "треба жити, а не виживати". останнє слово ми вимовляємо одночасно.
хоча небо тут справді особливе.

у цих знімках мав бути якийсь сенс.
я фотографувала вишні, що розквітнули так буйно, і змахувала сльозинки зі щоки.
ще і ще, знову знімки: вулиця у вечірньому освітленні, рух автомобілів, оксамит київської ночі.
«усі минають, а ти залишаєшся».
о, як же ти помиляєшся, я не залишаюся.
обійми незграбні, відчайдушні, і я питаю себе: «невже це кінець, невже?», і у тиші, що поступово стає музикою у навушниках, відчуваю порожнечу.

вісім кварталів йду сюди, у парк заньковецької. розсипані конфеті на бруківці сяють іскорками згасаючої радості, теплий вітер в обличчя. місяць зачепився за гострий дах башти костелу.
вісім кварталів, і ще приблизно шість – назад, не додому, просто у квартиру, бо не можу назвати її домівкою.
бо жодне місто не стало моєю домівкою.
я йду повільно, порожні перехрестя і ледь вловимі пахощі квітів змішуються із запахом бензину.

мені хочеться, щоб липневий вечір тривав ще довше.
я ставлю витримку на десять секунд і завмираю. зорі, що падають, чіпляють розпеченими променями верхівки старих дерев. на березі псла сьогодні тихо. але ненадовго – гупає артилерія, і вода у річці злякано хлюпає. цвіркуни у кущах замовкають.
моя шкіра та волосся пахнуть водоростями і зовсім трішки – мʼяким річковим піском.
кидаю речі на траву й повільно занурююся у лагідну воду, немов у спогади.
небо високе і темне, десь на прикордонні вибухають КАБи, і знову – тиша.
я все ще вмію мріяти.
мрію, щоб кожен вечір був тихим, як колись давно, і це було чимось нормальним.
мрію про свою домівку, мрію хоча б на кілька годин відчути, як це – мати дім.

гроза починається раптово. сірі та рожеві хмари танцюють із вітром, і, як на малюнку олівцем, місто заповнене короткими рисками дощу. я відчуваю ніжність до нестримної стихії, ховаючись під гілками сосни. момент чудовий, намагаюся його зафіксувати, втримати, сфотографувати.
мені так хочеться вірити, що місто вистоїть під кожним з жорстоких ударів ворога. мені болить кожен зі шрамів його вулиць, провулків і площ. і я знаю, місто з першого погляду здається зовсім беззахисним.
але лише на перший погляд. ми з ним схожі.
можливо, я повернуся.
врешті-решт, дім – це відчуття.

у темряви немає імені.
вона звучить кулеметними чергами. я впізнаю її знову – вона примусово витискає сни із моєї свідомості й розчавлює їх долонею. найніжніші, найлегші – схожі на метеликів.
мені шкода їх. тільки у снах я забуваю про темряву.
вона звучить пронизливим, механічним виттям сирени.
вона звучить розлогим, гучним вибухом, від якого здригається земля.
вітер зупиняється, потрапивши в її прозорі тенета.
у темряви немає імені, і я впізнаю її, не називаючи.
ніби її вимовлене імʼя – те, що здатне дати владу наді мною. ніби це те, що може нас зблизити.
я засинаю на підлозі, загорнувшись у ковдру, і іноді уявляю, як скляні осколки пролітають над головою та розбиваються, зіткнувшись зі стіною, дбайливо пофарбованою в білий колір.
уявляю, як сповільнюю їхній політ.
у темряви немає імені. але відчуваю, як її уважні очі стежать за кожним рухом, коли я повертаюся додому.
тиша – тимчасовий прихисток. темрява обіймає її надто міцно, і ось у високому небі загоряється і згасає спалах. за секунду тиша перетворюється на канонаду.
темні густі ріки течуть вулицями міста. темрява рухається повільно, проте її сутність майже тілесна. я не дозволяю собі відчувати страх – немов вона може відчути і це теж. немов ми повʼязані.
сни, найлегші, найніжніші, приносять забуття. у них є надія і щось настільки справжнє, що мені не хочеться прокидатися.
у темряви немає імені. я впізнаю її – знову і знову.

ні секунди тиші.
ні зовні, ні всередині.
я створюю порожні нотатки – і не можу підібрати слова, хоча так багато потрібно сказати. 
і ще більше – про що хочеться мовчати. 
і ще більше – про очікування, яке, наче сталева пружина, стискається, зріє. 
я виходжу на звичну вечірню прогулянку, у навушниках музика, з якою засинала на верхній полиці в потягах суми-київ-суми. 
у темному небі зʼявляються яскраві спалахи – робота ппо. 
три хвилини, думаю, тут лише три хвилини до арки між будинками. найпростіше укриття. колись у минулому житті я рахувала, скільки пісень встигну послухати, поки швидко йтиму сюди. 
виявляється, одну. одну коротеньку пісню тривалістю три хвилини. 
як смішно було б загинути тут, у місці, яке більше нічого для мене не означає. у місці, куди колись приходила навіть у своїх снах. 
тепер та історія – мов дрібні краплі літнього дощу на асфальті. вранці ніхто і не помітить, що вночі була злива.
повз проходять дівчина з хлопцем. вони здивовано посміхаються, в той час як я нервово передивляюся моніторингові телеграм-канали у смартфоні.
ні секунди тиші. 
згадую, що треба покласти навушники в кишеню, бо затисла їх в долоні. постріли все ще лунають, дзижчання шахедів – теж з різних сторін. десь у віддаленні звучить сміх. навколо розливається теплий, пʼянкий запах цвітіння південних дерев – катальп.
кілька днів тому ми слухали джаз на вінілі в дворику, схованому від метушливого натовпу центральних вулиць.
коли вибухи наближаються, стають гучніше, знайомий зупиняє платівку, я одним ковтком допиваю свій травʼяний чай, і мовчки допомагаю йому зібрати програвач, передпідсилювач, дроти.
ні секунди тиші.
постріли та кулеметні черги віддаляються, вже безпечно їхати, в автівці – крізь вечірнє місто, говоримо про музику, життя, підспівуємо боуї. живе, справжнє, те, що наповнює. 
я купую квіти собі та подрузі у бабусі в дощовику, напівзівʼялі ромашки, які все ж пахнуть полем і медом, сіється прохолодна мжичка, розмовляємо про важливе і неважливе, прямуючи додому. 
пів години до початку комендантської, я фотографую подругу: повітря ніби сяє, її обличчя, тонке, нервове – теж сяє у тьмяному світлі.
військові помічають нас і з іншого боку вулиці кричать:
 – девочки, это у вас что, цветочки?
 –  так! – відповідаємо крізь сміх.
 –  а можно подойти понюхать?
 –  та будь ласка, за це гроші не беруть!
не місцеві, вони шукають знайомств, звісно, шукають, де б відпочити.
їх дивує, що всі заклади зачинені: пояснюємо, що у такий час доби нічого не працює. знайомитися ми відмовляємося, проте подруга пригадує, де розташований магазин, у якому можна дещо придбати навіть у комендантську годину. військовий фотографує екран її телефону з мапою, і вони йдуть далі старовинною вулицею, стрункі постаті, вдягнені у камуфляж.
ми теж прощаємося.
близькість з іншими – така дорогоцінна. ліхтарі згасають раптово, але всередині – жовтогарячі промені. 
і це я теж боюся втратити.


підтримуйте сили оборони. 

канонада гучно лунає майже весь час. 
я не можу не думати про прикордонні села – у колишньому житті, на тій роботі, ми постійно мандрували територією області. і особливо – свого району. знімали, ще дознімали, відпочивали. 
творче завдання: як звучить поле, зігріте сонцем? як звучать могутні дерева? яке почуття передати за допомогою музики? 
не можу уявити, що всього цього немає.
 "найбільше обстрілів зафіксовано у сумському районі. ворог активно застосовував скидання вог з бпла, рсзв та керовані авіаційні бомби".
"і ось вони поїхали в городі покопатися, біля нової січі. їх пропустили, не знаю як. вони розповідали, що над головою постійно свистіло. шууух... і впало десь у лісі. а у них там картопля, ну, треба ж щось виростити."
 таких історій — безліч. 

 стає все важче, я йду в бар до подруги. там вона рятується від реальності. мене нудить від цієї музики, нудить від гучних розмов, замовляю колу з льодом, відкриваю нотатки і починаю писати. це краще, ніж перебувати вдома. 
— а що ви пʼєте? — до мене підходить якийсь чоловік.
— колу.
— а щось алкогольне?
— не вживаю.
— а чому? — він чекає на жарт. врешті, це ж бар.
— немає настрою.
— як у всіх нас... — зітхає він та йде геть. 
 я продовжую писати.
просто треба пережити.
просто треба виїхати. 
просто треба щось робити.

проте у мене тут вже є життя. зліплене з уламків, але життя. 

підтримуйте сили оборони. 

"я відчуваю себе у абсолютній безпеці", - каже багатій та авантюрист жа-жа корда у виконанні актора бенісіо дель торо, поки у фільмі його намагаються вбити. 
я єдина у всій глядацькій залі, кому ця фраза здається смішною. суміш абсурду та іронії – у естетичній, шпигунсько-трилерній обгортці: шоста авіакатастрофа та постійні замахи на життя, донька-спадкоємиця, що збирається стати черницею, і чорно-білі видіння про янголів. 
"я відчуваю себе у абсолютній безпеці" – фраза лунає з екрану рефреном. 
вона народжується там, де перебуває протагоніст – у центрі циклону. 
і там – спокійно. 
коли навколо вже закручуються смертоносні вихрі, коли серце стискається у відчаї, у центрі циклону спокійно.
виходячи із зали кінотеатру, зустрічаю знайому, вона каже: "я відчуваю себе у абсолютній безпеці, як і всі сумʼяни". тривожний, гіркий сміх.
ворог просувається, і всі ми відкриваємо новини тільки з одним бажанням і надією: побачити, що його зупинили. 
на знімку  – ленд-арт у миропіллі, колись. тепер – від цього села, як і від ленд-арту майже нічого не лишиться. 
я запитую у лікарки, як же тепер наш план лікування. вона знизує плечима: "можливо, доведеться виїхати, якщо буде так, як ось недавно". 
але не у кожного сумʼянина є родичі на заході, які зрадіють його появі із численними торбами. не у кожного є відкладені кошти, щоб зняти десь житло: "з вас сума оренди за місяць, плюс завдаток у такому ж розмірі... а, ще комунальні, ну це ви самі". не у кожного є робота...
чудова альтернатива – проживання у дитячому садочку, де тимчасово розміщують переселенців.  незабутній досвід: десятеро в одній кімнаті, спите на крихітних ліжечках, душу або ж ванної кімнати просто немає, свої речі можна покласти... ну, хіба що під ліжко. книжки та ноутбук, так. 
проте це житло – безкоштовне. звісно, краще, ніж сидіти під обстрілами. 
я розумію і тих, хто виїжджає, і тих, хто залишається. 
я розумію себе – якщо кудись їхати, це буде кроком у безодню. там, де немає на що спертися, де не підхопить чиясь дружелюбна рука. 
а власне, ми і так балансуємо на вістрі ножа — ось вже три роки.

підтримуйте сили оборони. поки тримаються вони, тримаємося і ми. 

 ранок починається з кави та розглядання мапи deepstate. фронт все ближче й ближче. все ближче і ближче.
увечері в небі та хмарах зі сторони кордону загоряються та швидко гаснуть безшумні спалахи. ніхто особливо не звертає на це увагу.
місто радіє та розважається просто-таки як ніколи, і у цьому – надзвичайна напруга. 
платівка fleetwood mac у затишному дворику, трав'яний чай повільно стає холодним, ніч довжиною в дощ. 
у передранкових сутінках прокидаються ластівки. 
я відчуваю, як наближається щось важливе. серце завмирає, ніколи не вчасно, завжди недоречно. 
el viento viene, вітер приходить.

сон наче віконечко у дивну, психоделічну, викривлену реальність. де хтось вдягає твоє імʼя на своє незграбне тіло. проте уві сні я не відчуваю того пронизливого щасливого сумʼяття, що завжди супроводжує твій образ у внутрішньому світі, в памʼяті.

я йду крізь присмерковий ліс і бачу лише контури дерев, які навпомацки вихоплює ліхтарик, вони стуляють віти за спиною, а попереду — сутінки й відблиск болотяної води.
коли міст виринає оазою світла, що розчиняється у небі, ледь торкаючись хмарин, мої очі залишаються oберненими назад, у нічний ліс.
душа промовляє: "між нами завжди є музика", тіло промовляє: "між нами завжди є тиша".