we are hostile aliens, immune from dying

"я відчуваю себе у абсолютній безпеці", - каже багатій та авантюрист жа-жа корда у виконанні актора бенісіо дель торо, поки у фільмі його намагаються вбити. 
я єдина у всій глядацькій залі, кому ця фраза здається смішною. суміш абсурду та іронії – у естетичній, шпигунсько-трилерній обгортці: шоста авіакатастрофа та постійні замахи на життя, донька-спадкоємиця, що збирається стати черницею, і чорно-білі видіння про янголів. 
"я відчуваю себе у абсолютній безпеці" – фраза лунає з екрану рефреном. 
вона народжується там, де перебуває протагоніст – у центрі циклону. 
і там – спокійно. 
коли навколо вже закручуються смертоносні вихрі, коли серце стискається у відчаї, у центрі циклону спокійно.
виходячи із зали кінотеатру, зустрічаю знайому, вона каже: "я відчуваю себе у абсолютній безпеці, як і всі сумʼяни". тривожний, гіркий сміх.
ворог просувається, і всі ми відкриваємо новини тільки з одним бажанням і надією: побачити, що його зупинили. 
на знімку  – ленд-арт у миропіллі, колись. тепер – від цього села, як і від ленд-арту майже нічого не лишиться. 
я запитую у лікарки, як же тепер наш план лікування. вона знизує плечима: "можливо, доведеться виїхати, якщо буде так, як ось недавно". 
але не у кожного сумʼянина є родичі на заході, які зрадіють його появі із численними торбами. не у кожного є відкладені кошти, щоб зняти десь житло: "з вас сума оренди за місяць, плюс завдаток у такому ж розмірі... а, ще комунальні, ну це ви самі". не у кожного є робота...
чудова альтернатива – проживання у дитячому садочку, де тимчасово розміщують переселенців.  незабутній досвід: десятеро в одній кімнаті, спите на крихітних ліжечках, душу або ж ванної кімнати просто немає, свої речі можна покласти... ну, хіба що під ліжко. книжки та ноутбук, так. 
проте це житло – безкоштовне. звісно, краще, ніж сидіти під обстрілами. 
я розумію і тих, хто виїжджає, і тих, хто залишається. 
я розумію себе – якщо кудись їхати, це буде кроком у безодню. там, де немає на що спертися, де не підхопить чиясь дружелюбна рука. 
а власне, ми і так балансуємо на вістрі ножа — ось вже три роки.

підтримуйте сили оборони. поки тримаються вони, тримаємося і ми. 

 ранок починається з кави та розглядання мапи deepstate. фронт все ближче й ближче. все ближче і ближче.
увечері в небі та хмарах зі сторони кордону загоряються та швидко гаснуть безшумні спалахи. ніхто особливо не звертає на це увагу.
місто радіє та розважається просто-таки як ніколи, і у цьому – надзвичайна напруга. 
платівка fleetwood mac у затишному дворику, трав'яний чай повільно стає холодним, ніч довжиною в дощ. 
у предранкових сутінках прокидаються ластівки. 
я відчуваю, як наближається щось важливе. серце завмирає, ніколи не вчасно, завжди недоречно. 
el viento viene, вітер приходить.

сон наче віконечко у дивну, психоделічну, викривлену реальність. де хтось вдягає твоє імʼя на своє незграбне тіло. проте уві сні я не відчуваю того пронизливого щасливого сумʼяття, що завжди супроводжує твій образ у внутрішньому світі, в памʼяті.

я йду крізь присмерковий ліс і бачу лише контури дерев, які навпомацки вихоплює ліхтарик, вони стуляють віти за спиною, а попереду — сутінки й відблиск болотяної води.
коли міст виринає оазою світла, що розчиняється у небі, ледь торкаючись хмарин, мої очі залишаються oберненими назад, у нічний ліс.
душа промовляє: "між нами завжди є музика", тіло промовляє: "між нами завжди є тиша".

літер, слів та речень раптово стало так багато, що я ледь встигаю записувати.
знімків - значно менше.
вже традиційне весняне безсоння, привіт.
соловейки мовчать. цього року їх майже не чутно.
я збираю квіточки бузку, що лежать просто на дорозі, й тягну додому. мені завжди шкода зривати квіти. слухаю first aid kit та підспівую. перечитала intermezzo. бачила уві сні девіда лінча, ми чудово поговорили.
клуб поціновувачів та слухачів вінілу, виявляється, сумував за мною, коли я щезла на два тижні, і це приємне відчуття, коли радіють поверненню.
я повернулася - я завжди повертаюся.
обирай те, що обирає тебе.

таксі зʼявляється вчасно, я жбурляю рюкзак на заднє сидіння і сідаю на пасажирське поряд із водієм. і за хвилину музика обіймає незнайомою мелодією, пристрасною, сумною та гіркою, але із відтінком радощів.
сонячний квітневий ранок. холодний. я мерзну у двох кофтах та легенькій курточці, поцупленій десь на лаві з одягом, що віддали нам, переселенцям, тоді у закарпатті. так і мандрую в ній.
сльози знову підступно затуманять очі, але вже пізніше, коли підійду до входу у будівлю вокзалу й розчинюся у метушні. поки що я тут, із музикою.
місто прощається зі мною. місто цілує мене. місто танцює зі мною.
я дивлюся в очі водієві.
- дякую вам за таку чудову музику.
він дивується так безпосередньо:
– вам сподобалося?
- неймовірна музика. це фламенко, правильно я зрозуміла?
- так, - посміхається водій. погляд щирий, відкритий.
бажаю йому вдалого дня й забираю рюкзак. добре, що встигла розпізнати виконавця й пісню шазамом. завжди соромлюся спитати.
місто цілує мене так чуттєво й ніжно.

ти розмовляєш зі мною мовою тиші

я збираю у долоні перлини, мушлі, конфетті, ноти, погляди, дотики, сни, знімки
простягаю тобі

будь ласка, це все – твоє

try to be gentle, when you are ripping me apart

знову весна, і я розплутую дещо важливе: у почуттях, подіях, діалогах.
моє серце чисте. ось він, мій намір - і я не хочу скривдити. хочу бути поряд. хочу
допомогти зцілити ті старі рани.
я вчуся відчувати та витримувати. ще досі вчуся.
і розбираючи, розплутуючи це, я втрачаю рівновагу, контроль, сон, почуття гумору.
а здобуваю нарешті цілісне бачення. і себе - в ньому.
я йду назустріч.

сьогодні це відчули, певно, всі мешканці Сум.
88 постраждалих, з них 17 дітей станом на зараз.
я знаю цей район.
я вдивляюся у кадри, на яких зафільмовані руйнування, скривавлені люди, і завмираю.
подумки пригадую всіх знайомих, хто міг опинитися там. декому пишу у месенджери.
і ось мене вже звично накриває лавиною емоцій та спогадів.
неподалік мешкав мій колишній хлопець. у нього вдома ми разом грали у silent hill 4 the room, завмираючи від страху. запікали курятину. тихенько співали пісні 5'nizzа та portishead під гітару вночі на кухні. його чудова мама, його добра бабуся, батько, всі мешкали там, у пʼятиповерхівці біля дороги. сподіваюся, їхню квартиру не зачепило.
гуртожиток заводу з меблевим магазином на першому поверсі, сюди ми їздили на зйомки передачі. офісна будівля, тут працювала подруга. це ближче до епіцентру.
школа. колись сюди я їздила на упк, таке профнавчання для школярів. мені не подобалося шити, я намагалася у будь-який спосіб "злиняти".
"стрьомний райончик", так ми із друзями завжди його називали.
а сьогодні мені болить. сильно болить.
моя сестра написала колись: "ти дарма сприймаєш все особисто. твій біль для русні нічого не означає. як нічого не означатиме і твоя загибель".
вона, звісно, не писала слово "русні", це моє доповнення, так пишуть и кажуть ті, хто всі три роки перебуває тут. слово теж з часом стає своєрідним маркером.
заперечення болю не зменшує біль.

знайомий пише у фб про так зване "фартове бінго": коли ракети або шахеди влучають поряд з тими районами, де мешкають близькі або де мешкаєш сам.
вчора шахеди впали біля озера, в десяти хвилинах пішки від мого будинку.
була четверта ранку, я чула гудіння шахеду та постріли мвг (мобільних вогневих груп), і саме звук пострілів наближувався. так стало зрозуміло, що шахед зовсім близько.
кількома днями раніше лебеді, що жили на озері, кудись перелетіли. на щастя.
власне, я вже давно морально готую себе, що вікна доведеться міняти. це реалії, фронт близько, шахеди, дрони, ракети щодня і щоночі.
біля озера щільна житлова забудова – і от у багатоповерхівках вибило, здається, більше 200 вікон. постраждали охоронці розважального комплексу на березі.
у соцмережах наш мікрорайон вже вважають "небезпечним". але насправді безпечних мікрорайонів у місті не існує.

зрозуміло, що режим дня, тобто відпочинку і праці у мене збився остаточно після нещодавніх подій.
вдалося трохи почілити вдень, і уві сні я казала незнайомій жінці: "розумієте, треба тестувати реальність, ви зі мною згодні?"
мій сон був українською, нарешті! і я розмовляла уві сні українською. тривалий час бачила сни російською, вже навіть тоді, коли українська мова у повсякденному спілкуванні переважала.

- ми зустрілися з подругою сьогодні і знаєш, про що ми розмовляли?
- ну звісно ж, про чоловіків.
він посміхається. я посміхаюся теж.
учора він приїхав з іншої частини області.
форму не вдягає, коли йде в місто, не любить цього.
"йти в місто" означає вештатися вулицями, сидіти з кавою в кафе, себто підтримувати локалів. це столичний сленг, але я тягну його сюди.
ми замовили какао та тістечка.
- про війну. про те, як вона гуляла з малим, йому три рочки, і над ними пролетів шахед.
син потягнув її за руку та сказав: "мамулю, давай підемо в укриття".
а три роки йому виповниться от-от, він народився 23 лютого 2022 року.
- тобто він ще ніколи не жив у мирній країні? не знав миру?
- саме так.
сьорбаю какао, розглядаю дівчину в гарній сукні.
- в укриття, звісно, вони не пішли. який в тому сенс, якщо повітряна тривога може тривати 20 годин.
проте, знаєш, я знайшла сторінку добробату, і подивившись на їхні знімки, ну, це ті чуваки, що допомагають з відновленням житла, збагнула, як багато у нашому місті руйнувань.
- так. дуже, - він серйознішає.
- дуже. і от саме тоді мені стало страшно. по-справжньому.