місто

таксі зʼявляється вчасно, я жбурляю рюкзак на заднє сидіння і сідаю на пасажирське поряд із водієм. і за хвилину музика обіймає незнайомою мелодією, пристрасною, сумною та гіркою, але із відтінком радощів.
сонячний квітневий ранок. холодний. я мерзну у двох кофтах та легенькій курточці, поцупленій десь на лаві з одягом, що віддали нам, переселенцям, тоді у закарпатті. так і мандрую в ній.
сльози знову підступно затуманять очі, але вже пізніше, коли підійду до входу у будівлю вокзалу й розчинюся у метушні. поки що я тут, із музикою.
місто прощається зі мною. місто цілує мене. місто танцює зі мною.
я дивлюся в очі водієві.
- дякую вам за таку чудову музику.
він дивується так безпосередньо:
– вам сподобалося?
- неймовірна музика. це фламенко, правильно я зрозуміла?
- так, - посміхається водій. погляд щирий, відкритий.
бажаю йому вдалого дня й забираю рюкзак. добре, що встигла розпізнати виконавця й пісню шазамом. завжди соромлюся спитати.
місто цілує мене так чуттєво й ніжно.