until then

[miss_teardrop]

жоден текст не можу дописати до кінця.
подруга приїхала з латвії, я жартую, що вона привезла з собою ризьку погоду: прохолоду та дощі.
ми довго не бачилися, обережно знаходимо спільні теми, ще більш обережно торкаємося у розмові чогось глибшого. мені спокійно і добре поряд з нею, і я довіряю цьому відчуттю.
подруга шокована нічними атаками шахедів. але, здається, її сильно вразило, якими порожніми стали сумські вулиці. місто наче вимирає, хоча я про це намагаюся не замислюватися. ми купуємо у кавовому автоматі шоколад і чай, повільно йдемо до озера – мерзнути та дивитися на зорі.
"ще ніде не бачила такого неба, як тут", каже вона.
я проводжаю подругу додому, і зізнаюся, що планую переїхати. вона розуміє мене: "треба жити, а не виживати". останнє слово ми вимовляємо одночасно.
хоча небо тут справді особливе.

Comments

[yivienga_yoliia]

Світлина дивовижна.

[miss_teardrop]

дякую!)

[fox_in_me]

Саме про це і я кажу, ніхто крім Тебе наразі краще не вирішить проблему життя. Потім буде щось інше, нове, а зараз є момент якого більше не буде

[miss_teardrop]

так, вирішую, тільки процес цей дуже повільний (
але він рухається

[fox_in_me]

Саме час для того, щоб забезпечити собі беспечне місце зимівлі, та можливо гарне місце для осіннього переходу, бо зима близько(

[miss_teardrop]

надто швидко час летить ((
маленькі міста просто-таки затягують у свою вʼязку буденність

[fox_in_me]

Це правда, і в цьому є певний сенс, оскільки в таких місцях досить багато вільного часу, і є можливість повністю відчути їх атмосферу, не тільки поверхнево побачивши порожність.