something blue
Nov. 2nd, 2025 10:56 pm
«увага, повітряна тривога триває, залишайтеся в безпечних місцях»: голос із гучномовця, підсилений динаміками, лунає вздовж проспекту. він турботливий і водночас схвильований. навряд чи можна назвати тролейбус безпечним місцем, однак ми, пасажири, лише звично перевіряємо сповіщення у телеграм-каналах. здається, безпілотники летять в інший бік.
точнісінько такий самий жовтий красень-тролейбус був суттєво пошкоджений вибуховою хвилею кілька тижнів тому на околиці. кажуть, після того як посипалося скло, бабуся, що перебувала у салоні, спитала переляканого водія: «то що, значить, далі ми не поїдемо?»
у цих словах — усе непросте життя мешканців міста-героя. воно триває – безжально суворе і відчайдушно сміливе, серед постійних вибухів, повітряних тривог, серед меланхолійної осені та прохолодних дощів.
загортатися у чорне пальто, збирати різнокольорові листочки, фотографувати – і знову опинятися біля того будинку, де океанічні хвилі заввишки з хмарочос уперше торкнулися моєї душі. звідки я, налякана силою музики та тих емоцій, що вона відкрила мені, втікала збирати зорі, які падали та губилися у кронах дерев. осяйні, ніжні іскри лагідно зігрівали долоні. я все ще відчуваю їхнє тепло, і хвилі не минули, просто відступили трохи далі, щоб повернутися.
осінь надто жорстока. я прощаюся з т., своїм товаришем, і торкаюся його тіла, і не вірю, що це він, що востаннє побачимося тут, на кладовищі. його обличчя мармурово-біле. усі розгублені, приголомшені, незнайома дівчина зі сльозами читає вголос його вірші. сіре небо, знову дощ. відтепер всі наші пригоди, т., памʼятатиму лише я.
осінь приносить втрати і рани, темряви стає дедалі більше. безпілотники падають на дахи та верхні поверхи і в нашому мікрорайоні, що так довго був наче під невидимим захистом. ворог – за вісімнадцять кілометрів, нагадує с. на зустрічі поціновувачів вінілу. кожному тут це відомо, але так хочеться забути.
хоча б на годину.
(no subject)
Date: 2025-11-03 06:03 am (UTC)(no subject)
Date: 2025-11-05 12:08 pm (UTC)