колір дощу

[miss_teardrop]

цей текст був написаний колись, і настав час його відпустити.


у мене болить голова. дощ періщить вже пʼяту добу.
сховавшись під дахом покинутого ресторану від крапель, я вибиваю цигарку з пачки, просякнутої дощем, запалюю, і цей вогник немов висвітлює твій образ у свідомості.
я так за тобою скучив.
ми не бачилися вже понад рік.
забагато темряви у цьому місті. навіть у моїй квартирі підлога пофарбована в чорний.
згадую, як беззахисно на чорному тлі колись розліталися пошматовані аркуші. немов пітьма моїми руками зі злістю роздирала їх. я ставав концентрованою самотністю, мороком, у якому лише зрідка розгорялася іскра.
у місті без ліхтарів це особливо відчувається.
я ненавиджу самотність.
я був готовий знищити її, роздерти на клапті, як книжки, що ти мені колись дарувала на кожен день народження.
їх назбиралася купа. і у жодній – ані слова, ані поради, як мені впоратися з дощем. з печаллю. з твоїм образом, що з плином часу, здається, все ясніше сяє у моїй уяві.
дощ все ще триває, повертаючись додому, я чую, як темрява, що стікає із відчинених вікон на підлогу, розхлюпує калюжі у кімнаті.
іноді я думаю, що, можливо, ти б порадила мені спробувати зафільмувати пітьму. навряд чи це її зупинить, але процес можна перетворити на мистецтво.
я бачив одного разу на якомусь сайті вражаючі світлини. кольори - контраст між тьмяним тлом та неоновими акцентами. люди на знімках позбавлені емоційності, наділені функціональністю, вони завмирають у підкреслено химерних позах.
я передивлявся ці світлини кілька разів. та серед них не було жодної, що вразила б мене у самісіньке серце. щоб із заплющеними очима бачити ніби спалах у чорнильній гущині.
проте один знімок я памʼятаю дотепер. у кадрі ти, стримана і водночас напружена, твої ступні на стільці та великі ножиці. ти ріжеш пальці.
я відчуваю, про що це. про спроможність відтяти щось більше, ніж потрібно.
у печалі – твоє обличчя.